"Немає фронту — є суцільна війна": як працює журналіст на Запоріжжі в умовах щоденних атак
- Соня Божко
- 27 трав.
- Читати 2 хв
Авторка: Анастасія Кузьміч
Замість звичних прямих ефірів – хованки в укритті. Замість запланованого сюжету – екстрена зйомка посеред диму й руїн. Як змінилася робота журналіста на південному сході України після повномасштабного вторгнення — розповідає Яків Носков, власний кореспондент каналу “1+1” у Запоріжжі.
"Перші дні я не випускав камеру з рук"
Яків Носков уже понад десять років розповідає про події на Запоріжжі. Але останні два роки стали для нього найважчими — і професійно, і особисто. З початком повномасштабного вторгнення журналіст не виїхав із міста, хоча тоді йшли бої вже за 30 кілометрів. Каже, що не міг — не мав на це морального права.
“Я залишився, бо був потрібен тут. Люди мусили знати, що відбувається. І не тільки в Україні, а й у світі. На мені — велика відповідальність. А страх? Він є, але не він визначає мої дії,” — каже Яків.
У перші дні вторгнення разом із оператором знімав буквально все — черги біля аптек і магазинів, перші влучання ракет, перших поранених і перші поховання. Зараз, коли Запоріжжя стало однією з найбільш обстрілюваних областей, формат роботи змінився. Немає звичних редакційних планів. Усе — за викликом і в режимі нон-стоп.
"Цивільна журналістика в зоні бойових дій — це баланс на лезі ножа"
Сьогодні Носков працює з особливою обережністю: поважає правила воєнного часу, не показує позицій, не видає місця влучань у прямому ефірі. Водночас його сюжети лишаються глибокими, емоційно насиченими й щирими. Це не просто “хроніка вибухів” — це розповіді про людей, які живуть під обстрілами, волонтерів, які не здаються, лікарів, що рятують життя.
“Ми — не солдати. Але ми на війні. Це журналістика в окопах, навіть якщо ти знімаєш у місті. Тому що сюди прилітає щодня,” — пояснює він.
Своєю роботою журналіст не лише інформує, а й документує злочини. Його відео з місць атак — це потенційна доказова база для міжнародних судів.
"Найстрашніше — це збайдужіти"
Попри щоденну роботу в епіцентрі трагедій, Яків говорить, що головне — не втратити людяність. Він розповідає історії героїв без пафосу, але з великою повагою. Часто — зі сльозами в голосі. І в цьому — сила його репортажів.
“Я не знімаю кров заради картинки. Я знімаю біль, аби його побачили ті, хто досі думає, що війна десь далеко. Щоб не звикали до сирен, до смертей, до руїн. Це не норма. Це — жах, який триває вже третій рік.”
Журналіст не знає, скільки ще триватиме ця війна, але впевнений: перемога буде. І коли вона настане, буде кому про неї розповісти — чесно, прямо й по-людськи.
Джерела:
Comments